Станом на травень 2025 за різними даними на окупованих територіях та у зоні бойових дій безвісти зникли понад 70 тисяч військових та цивільних. Серед них і наш колега машиніст крана блюмінга «АрселорМіттал Кривий Ріг» Павло Світанько, який захищав Україну на харківському напрямку.  

Кожні вихідні за будь-якої погоди дружина Павла Ірина Світанько разом з іншими родинами полонених та зниклих безвісти бійців виходить на акції нагадування суспільству про наших Героїв. Вона пише в усі інстанції, намагаючись хоч що-небудь дізнатися про Павла. А ще Ірина майже не випускає з рук телефон – раптом пролунає найочікуваніший дзвінок і вона нарешті почує: «Ми розшукали вашого чоловіка. Зустрічайте, він повертається додому!»

У такому напруженні Ірина знаходиться вже рік. Останній раз телефоном вони розмовляли напередодні 25 травня – дня народження їхнього сина Дана. Так сталося, що саме цього дня після сутички з росіянами «в лоб», а потім масованого обстрілу бойової позиції у сірій зоні Павла не знайшли. Серед мертвих побратими його не бачили. Відтоді про долю чоловіка Ірина нічого не знає. Пройшов важкий рік. Без батька Дан зустрів вже своє десятиріччя. Але і він, і Ірина дуже чекають на нього – вони вірять – Павло живий, він може бути у полоні.

«Хоча світ і матеріальний, шосте відчуття є в кожного з нас, – говорить Ірина. – Я відчуваю, що Павло живий, тільки повідомити про це не може. За весь рік він мені наснився один раз, я його бачила у кайданках в колонії, там було багато й інших таких самих людей. Снився Павло і багатьом нашим друзям – дуже худий він повертається додому. Я впевнена, що Павло думає про нас і таким чином повідомляє, що з ним. Скажете, містичні речі? А ви запитайте про це людей, рідні яких були в полоні і часто знаходилися без зв’язку. Я розпитувала їх, з ними теж відбувалося щось подібне. А вже на матеріальному рівні ми, такі ж жінки, як і я, активно стукаємо в усі двері до різних організацій, намагаємося дізнатися, що з нашими чоловіками, синами, братами».  

Ірина та Павло разом 12 років. Вони познайомилися на дні народження подруги, землячки Павла, вони з одного села. А Ірина разом з цією дівчиною винаймала квартиру у Кривому Розі. До речі, коли вони одружилася, то придбали квартиру у будинку поряд з тим місцем, де раніше жили.  

«Вранці 24 лютого нас розбудив дзвінок. Знайома з Карачунів майже кричала в трубку, що на нас полетіли ракети, у місті лунають вибухи. «Яка війна? Навіщо? Нам же треба на роботу, а Дану до школи!» Це були мої перші думки на ранок дня початку повномасштабної війни. Вже потім прийшло повне усвідомлення всього жаху, в якому ми опинилися, – розповідає Ірина. – Чоловік одразу сказав, що навіть за наявності білого квитка (у нього проблеми зі здоров’ям) він готовий захищати країну. Повістку він отримував декілька разів, і кожного разу його повертали додому. Та чоловік не сидів на місці. Після роботи Павло з братом допомагали облаштовувати блокпости навколо міста, активно волонтерили. До речі, мій брат з початку повномасштабної війни захищає нас у лавах ЗСУ на харківському напрямку, часто буває на першій лінії фронту. Ми ж з сином два з половиною місяці від початку війни були за кордоном. Як же ми не хотіли туди їхати! Але чоловік наполягав. Знаєте, коли ти знаходишся далеко від дома, здається, що тут все так страшно. Та коли ми повернулися, зрозуміли, що Кривий Ріг, Україна продовжують жити повноцінним життям, навіть за жорстких обстрілів, руйнувань, смертей військових та цивільних».

У лютому 2024 року Павла Світанька призвали на військову службу. Під час проходження медкомісії він прийняв рішення приєднатися до лав Національній гвардії України. Згодом Павло пройшов навчання та продовжив бойову службу на Харківщині, на нулі. У ніч на 24 травня 2024 року,  вирушаючи на позиції на три дні, він зателефонував Ірині та сказав, щоб вона 25 травня привітала їхнього сина з днем народження, а коли він повернеться з позиції, то сам йому зателефонує. Але дзвінок пролунав не від нього, а від чужих людей. Ірині повідомили, що її чоловік зник безвісти.

«Перших днів я взагалі не пам’ятаю, я сильно плакала, дуже схудла, почалися проблеми зі здоров’ям, – продовжує Ірина. – Та потім – «стоп», прийшло розуміння, що все це неправильно. Зусиллям волі взяла себе до рук, адже маю виховувати нашого сина, тому я просто зобов’язана бути сильною та здоровою. Я розпочала власне розслідування подій дня, коли він зник. Я говорила з командирами, з побратимами, які були з Павлом під обстрілом. Я підняла усіх, хто може щось знати та прояснити ситуацію. Після багатьох розмов з ними, ще раз впевнилася, що мій чоловік живий. Для мене також було важливим реалізувати усе, що ми разом з Павлом планували за мирних часів, наприклад, навчитися керувати автомобілем, пройти інші навчання. І я це зробила.

Щонеділі я ходжу на мітинги на підтримку наших полонений та зниклих безвісти. Туди ж приходять демобілізовані бійці. Ми підтримуємо одне одного і боремося разом за наших найрідніших людей. Ми тримаємо тісний зв’язок з координаційним штабом у Києві. Там формуються та оновлюються списки наших полонених на обміни. Тому я завжди дбаю, щоб ім’я – Павло Світанько – було у цьому списку. Я пишу багато листів у різні організації, в тому числі міжнародні, роблю запити і в офіс президента, в організацію з прав людини. Я знаю, що там активно ведеться робота з пошуку наших героїв. На жаль, російська сторона поки не підтверджує, чи є серед полонених мій чоловік. Зазвичай про полонених, які знаходяться на окупованій частині України, росіяни не дуже часто повідомляють. Та я сподіваюся, що все зміниться, мій чоловік потрапить до списків на обмін і, нарешті, повернеться додому. Нехай це станеться найскоріше! Мій рідний, я чекаю на тебе!»

На кінець травня 2025 року безвісти зниклими вважаються понад 70 працівників наших підприємств.